Майстер І Маргарита Скорочено Аудіокнига
Майстер помилявся, коли говорив Івану, що вона забула його. Цього не могло бути. Маргарита Миколаївна, так звали кохану майстра, мала всі підстави бути щасливою: вона була гарна і розумна. Тридцятирічна бездітна Маргарита була дружиною відомого спеціаліста, молодого, вродливого, доброго, чесного, який до того ж дружину обожнював. Маргарита разом із чоловіком займали весь верхній поверх великого особняка з садом в одному із провулків Арбата. Вона не знала жахів життя в комунальній квартирі, руки її ніколи не торкалися примуса, у неї не було нестатку у грошах, вона могла купити все, що їй подобається, а серед знайомих її чоловіка були й цікаві люди. І все ж Маргарита Миколаївна не була щаслива ні одного дня, до зустрічі з майстром.
Очевидно, вона говорила правду, коли запевняла його, що їй потрібен тільки він. Вона кохала майстра. Неможливо передати, що пережила Маргарита, коли вранці, на щастя, не встигнувши переговорити з чоловіком, бо той не повернувся у призначений строк, прийшла до майстра і не знайшла його. Вона зробила все, щоб довідатись хоч що-небудь про коханого, але марно. Тоді повернулася в особняк.
Вона була певна, що зробила ту саму помилку, що й Левій Матвій, залишивши вночі майстра одного, вона повернулася, але занадто пізно. У таких муках прожила вона зиму. Але того дня, коли відбувалися всі безглузді події, Маргарита прокинулась з відчуттям, що сьогодні щось трапиться. Їй наснився дивний сон, в якому вона побачила його, раніше він ніколи не снився їй, і мучилась вона тільки вдень. Снилася їй якась безнадійна місцевість під похмурим небом ранньої весни; навкруги все таке нудне і тоскне, що тягне повіситися на самотній осиці, за городом якась хатина з сірих деревин, із цієї вбогої хатини він і вийшов у якомусь лахмітті і поманив її рукою, вона кинулась до нього, задихаючись у мертвому повітрі, і прокинулась. Сон цей Маргарита Миколаївна розтлумачила так: або майстер мертвий і приходив за нею, тоді вона скоро помре, і це добре, бо мука її скінчиться, або він живий і нагадує їй про себе, тоді вони скоро побачаться.
Маргарита подумала, що все склалося добре: чоловік поїхав на три дні, і ніхто не заважатиме їй думати й робити все, що вона захоче. Маргарита дістала зі схованки свій скарб: фотокартку майстра, книжку ощадної каси на його ім’я, засохлу троянду й обгорілі аркуші — частину роману, яку їй вдалося врятувати від вогню. Вона довго сиділа, дивлячись на фотокартку, потім годину перечитувала те, у чому після вогню не було ні початку, ні кінця.
До неї повернулося передчуття, що сьогодні щось трапиться, що вона матиме звістку від майстра. Маргарита вирішила піти на вулицю. Вона вже одягала пальто, коли її хатня працівниця, красуня Наташа, почала розповідати казна-що про фокуси, які показував вчора маг у театрі, про те, що роздавали там панчохи і парфуми, що бігали потім жінки по вулиці в одній білизні. Маргарита Миколаївна щиро розсміялась на цю нісенітницю й порадила Наташі не вірити всякій брехні, повернулася до себе у спальню, винесла звідти панчохи і склянку одеколону і сказавши, що вона теж хоче показати фокус, подарувала це Наташі. У тролейбусі Маргарита Миколаївна почула ще одну дивну тиху розповідь, але цього разу йшлося про небіжчика, у якого з гробу вкрали голову.
'Майстер і Маргарита' скорочено читати за 10 - 15 хвилин ви можете в цій статті. 'Майстер і Маргарита' дуже скорочено не донесе всіх цікавих. Читати скорочено 'Майстер і Маргарита (скорочено)' (автор: Булгаков Михайло Опанасович). Но тогда, в рот четвертом, несомненно, я далеко не все мог забыть до угла.майстер і маргарита аудіокнига скороченоПравда, уметь надо волос.
Аудио роман Михаила Булгакова ' Мастер и Маргарита ', Часть 1, глава 1, Никогда не.
Їй набридло слухати подібні безглуздості, і вона зраділа, що треба виходити. Маргарита приїхала в Олександрівський сад, туди, де вона зустрічалася з майстром. Вона сіла на ту саму лавку, де колись сиділа з ним, але тепер розмовляла з ним лише подумки. Вона благала його дати їй хоч яку-небудь звістку про себе, або відпустити її, щоб вона могла вільно жити й дихати. Якийсь чоловік, приваблений її красою і самотністю, сів поруч з нею на лаву і спробував заговорити.
Але Маргарита так похмуро глянула на нього, що він підвівся й пішов. Раптом увагу Маргарити привернула похоронна процесія.
Їй здалося, що обличчя всіх, хто проводжав небіжчика в останню путь, мають дивний, розгублений вигляд, а від траурного маршу їй стало тоскно. Маргарита подумала, що вона б продала душу дияволу, аби тільки довідатись, де майстер! А потім зацікавилась, кого ж це так дивно хоронять. Несподівано вона почула голосну відповідь на своє німе запитання: Михайла Олександровича Берліоза. Здивована Маргарита повернула голову і побачила поруч на лаві сусіда — маленького, рудого, як вогонь, з великим іклом, що стирчало з роту, у гарному сірому костюмі, але з кишеньки, де за звичай носять хусточку або самописне перо, виглядала куряча кістка.
Не звертаючи уваги на здивування Маргарити, невідомий громадянин продовжував, що везуть вони небіжчика, а самі думають тільки про те, куди подівалася його голова, бо таки вкрали ЇЇ сьогодні з гробу, а хто і навіщо невідомо, хоча, додав він, не погано було б розпитати про це Бегемота. Тільки тепер Маргарита зрозуміла, що ховають відомого редактора, а за гробом йдуть літератори. Вона попросила рудого незнайомця, якщо він знає, вказати їй на критика Латинського. Незнайомець вказав і зауважив, що, очевидно, вона ненавидить цього критика. Маргарита зізналася у цьому, але додала, що про це їй нецікаво говорити.
Незнайомець погодився: дійсно, Маргарито Миколаївно, нічого цікавого тут немає. Маргарита здивувалася, звідки він її знає, але той не відповів, а сказав, що у нього до неї «дільце». Маргарита чомусь вирішила, що він хоче її заарештувати, але той запросив її в гості до одного дуже поважного іноземця. Маргарита обурилася і встала, щоб іти, та змушена була зупинитися, бо рудий незнайомець напам’ять прочитав уривок з роману майстра, саме той, що перечитувала сьогодні й Маргарита, той, що й вона знала напам’ять.
Повернутися її примусило й те, що він знав її думки, бо повторив все, що вона думала сьогодні про майстра. Маргарита намагалася з’ясувати, хто ж такий її співрозмовник, але нічого певного, крім його дивного імені — Азазелло — не довідалась.
Не могла второпати Маргарита і навіщо їй їхати в гості до якогось іноземця, що той від неї хоче, аж доки Азазелло не натякнув, що там вона зможе довідатись про майстра. Тоді Маргарита рішуче погодилася.
Азазелло дав їй золоту коробочку з кремом, бо, мовляв, вона дуже постаріла від горя за останні півроку, і велів натертися цим кремом рівно о пів на десяту, далі вона може робити, що хоче, але хай не відходить від телефону, бо о десятій він зателефонує і скаже все, що треба. Маргарита взяла коробочку, але відчувала ще вагання в душі, вона сказала, що Азазелло буде соромно, якщо вона загине, тому що штовхнуло її на цей безглуздий вчинок кохання, і гине вона через це кохання. Азазелло її слова не сподобались, він люто зашипів, щоб Маргарита віддала крем, а у таких справах хай краще посилають Бегемота. Та Маргарита не віддала, сказавши, що вона згодна тепер іти хоч до чорта в зуби. Після цього Азазелло зник, а Маргарита мерщій кинулася з саду.
Глава 20 КРЕМ АЗАЗЕЛЛО Повний місяць світив на небі, а у спальні Маргарити Миколаївни сяяло електричне світло. Вона сиділа у халаті, накинутому на голе тіло, і не відривала очей від маленького годинника, що лежав перед нею на столику поруч із коробочкою, яку дав Азазелло. Іноді їй здавалося, що годинничок зламався, що Стрілки його стоять нерухомо, але нарешті настав призначений час. Маргарита відкрила коробочку, яку дав їй Азазелло, і побачила у ній жовтуватий масний крем, від якого йшов запах болота, лісу і трави. Маргарита намастила кремом обличчя, подивилася у дзеркало, і коробочка випала з її рук на годинник, скло якого взялося тріщинами.
Маргарита закрила очі, потім розплющила їх і розсміялася: із дзеркала на неї дивилася молода, дуже вродлива зеленоока дівчина років двадцяти, а всі сліди нещасть зникли з обличчя, як зникли хімічна завивка і вискубані пінцетом у тонку ниточку брови, а натомість повернулися природно густі і чорні. Не гаячи ні хвилини, Маргарита намазала все тіло кремом і відчула, яким пружнім і сильним воно стало. Вона підскочила й повисла у повітрі, а потім повільно спустилася долу.
Крем Змінив її не тільки зовні, Маргарита відчула себе вільною, вільною від усього, вона зрозуміла, що справдилися її вранішні передчуття, що вона назавжди залишає цей особняк, де стільки страждала. Але вона вважала за обов’язок проститися з цим життям й маже перелетіла у кабінет чоловіка, щоб написати йому записку, в якій сповіщала, що стала відьмою від горя, і просила забути її. На душі їй стало легко і вона повернулася у спальню, куди прибігла Наташа з оберемком суконь, білизни, але все це добро впало на підлогу, коли вона побачила Маргариту. Сміючись, трохи хрипким голосом Маргарита запитала, чи гарна вона. Наташа відступила, милуючись на Маргариту, і пошепки запитала, як це вона робить.
Маргарита вказала їй на крем. Забувши про сукні, що й досі валялися на підлозі, Наташа підбігла й із жадобою витріщилася на залишки крему. Потім пригадала про речі і кинулася їх збирати з підлоги, але Маргарита сказала, що тепер це байдуже, що вона залишає особняк назавжди, і Наташа може забрати все це собі, але хай не бере коштовностей, бо тоді ЇЇ звинуватять у крадіжці. Наташа згорнула у вузол все, що попало під руку, і вискочила зі спальні. У цей час почулися звуки вальсу, Маргарита відчула, що скоро дзвонитиме Азазелло, і їй захотілося зробити на прощання щось смішне.
Вона почула у дворі кроки Миколи Івановича, сусіда знизу. Як була гола, Маргарита сіла на підвіконня спальні, ніби милуючись повним місяцем, потім повернула голову і дійсно побачила Миколу Івановича, який сидів на лаві, й видно було, що сів він на неї, приголомшений баченим.
Маргарита заговорила до нього, але він не міг нічого відповісти, жінка не втрималась і послала його до бісової матері. У цей час задзвонив телефон, і Маргарита радісно привітала Азазелло. Він дав їй останні настанови. Маргарита поклала слухавку, і тут у кімнату увірвалася щітка, яка брикалася і рвалася до вікна.
Маргарита сіла на неї і вилетіла у вікно. Вальс над садом став гучнішим. Пролітаючи над Миколою Івановичем, вона голосно попрощалася з ним і кинула йому на голову сорочку, якою махала як прапором, і що стала їй непотрібна. Слова прощання крикнула і Наташі, яка дивилася на неї у вікно.
Пролітаючи над воротами, гукнула, як вчив Азазелло,— «Невидима». А слідом за нею, як божевільний, летів вальс. Глава 21 ПОЛІТ «Невидима і вільна»!
Майстер І Маргарита Скорочено Дуже Стисло
Маргарита летіла над Москвою. Керувати щіткою виявилося дуже просто, але Маргарита зрозуміла, що у місті треба бути обережною, бо тут стільки всього наплутано! Вона вилетіла на Арбат, весь в електричному сяйві, і почала пірнати, минаючи електричні проводи. Зверху їй здавалося, що тротуарами текли річки кашкетів, від яких відділялися потічки і зникали у пащах нічних магазинів. Усі вікна були відкриті. Маргарита зазирнула в одне і побачила, що це комунальна кухня, на якій звично лаялись дві господарки. Невидима Маргарита лайнула їх і вимкнули їхні примуси.
Господарки заклякли з брудними ложками у руках, але Маргариті вже стало нудно тут, і вона полетіла далі. Увагу її привернув новий високий будинок, вона спустилася і прочитала, що це «Дім Драматурга і Літератора». Коли ж прочитала список пожильців, з її вуст вирвався хижий задушений крик: у цьому домі жив Латунський, який згубив її майстра.
Маргарита піднялася на восьмий поверх, де була його квартира, подзвонила, але їй ніхто не відчинив: на щастя Латунського він цього вечора був на траурному засіданні МАССОЛІТа з пагоди смерті Берліоза. Тоді Маргарита влетіла у вікно квартири, схопила молоток і вчинила справжній погром. Вона нищила речі, меблі з насолодою, але весь час їй здавалося, що все це мізерію. Тому вирішила відкрити все крани і влаштувала справжній потоп.
Коли у двері задзвонила хатня працівниця з квартири, що була розташована поверхом нижче, волаючи, що їх залило, Маргарита розбила люстру і вилетіла у вікно. Потім вона почала бити усі вікна в домі, так що скоро почалася справжня паніка, бо ніхто не міг зрозуміти, чому ні з того ні з цього лопається скло. Несподівано погром припинився: Маргарита зазирнула у вікно на третьому поверсі і побачила дитяче ліжечко, в якому сидів хлопчик років чотирьох і перелякано прислуховувався. Дорослих у кімнаті не було, а хлопчик кликав маму й говорив, що боїться.
Маргарита заспокоїла його, сказала, що то хлопчаки пустують. Вона поклала руку йому на голівку й наказала спати. Хлопчик заснув. Маргарита обережно опустила молоток на підвіконня і полетіла з Москви. Вона летіла у місячному сяйві і насолоджувалась польотом.
Дорогою її наздогнала Наташа, яка летіла верхи на якомусь борові, бо коли Маргарита відлетіла, Наташа теж намазалась кремом, і стала відьмою. І саме тоді, коли вона милувалася своєю новою красою, увійшов Микола Іванович. Пустуючи, Наташа мазнула йому лисину, і він перетворився на борова. Тепер він верещав і хрюкав, щоб йому повернули його нормальний вигляд, а Наташа благала Маргариту, щоб та вмовила, кого треба, залишити її відьмою, бо Маргариті не відмовлять, їй влада дана. Маргарита обіцяла.
Наташа полетіла уперед. А Маргарита скоро відчула, що наближається до мети свого польоту. Вона спустилася на берег річки, у якій із насолодою викупалася. Несподівано з кущів вийшов голий, п’яний товстун і поліз здоровкатися з Маргаритою, не впізнавши її, але вона гідно відповіла, щоб він йшов до бісової матері і брутально вилаялася. Товстун в мить став тверезим, просив пробачення, називав королевою Марго.
Маргарита свиснула, сіла на щітку і полетіла на другий берег річки. Там на неї чекали і зустріли дуже урочисто із жабиним оркестром; танцями русалок. Якийсь козлоногий постелив на траві шовкове простирадло і запропонував відпочити. Він же запитав, на чому дісталася Маргарита річки, і, дізнавшись, що на щітці, швидко зробив з двох сучків телефон і замовив для неї машину. Машина прибула, за кермом у ній сидів чорний грак. Маргарита сіла на широке сидіння і знову понеслася у Москву. Глава 22 ПРИ СВІЧКАХ Місячне світло приємно зігрівало Маргариту, машина швидко неслася у небі, і незабаром замерехтіли вогні Москви.
Грак посадив машину на якомусь цвинтарі, де Маргариту зустрів Азазелло. Вона знову сіла на свою щітку, він на шпагу, і через кілька секунд, ніким не помічені, вони висадилися біля будинку №302-біс на Садовій вулиці. Біля воріт вони зустріли чоловіка, який, напевне, когось чекав. Він здригнувся, як почув їхні кроки, але не міг зрозуміти, чиї ж вони. Такий самий чоловік зустрівся і біля шостого під’їзду, а потім ще один на сходах. Азазелло своїм ключем відімкнув квартиру Берліоза. Перше, що вразило Маргариту, була цілковита темрява у квартирі.
Але десь далеко угорі вона побачила світло якоїсь лампадки, і вони стали підійматися широкими сходами, яким, здавалося, не буде кінця. Тут Маргариту вразили розміри цієї звичайної на вигляд московської квартири. Нарешті вони підійшли до вогника, який, як з’ясувалося, тримав Коров’єв, він же Фагот. Але тепер він виглядав інакше: був одягнений у чорний фрак, а своє безглузде пенсне змінив на монокль, щоправда, теж із тріснутим склом.
Він відрекомендувався Маргариті і запросив слідувати за ним. У величезній чорній залі запропонував Маргариті сісти і почав, за своїм звичаєм, теревенити. Його теревені заспокоювали Маргариту. Він говорив те, що її вразило: світла так мало тепер, бо потім буде занадто, а мессір не любить електричного освітлення; розміри ж квартири не повинні її дивувати, адже тому, хто знає п’ятий вимір, не важко розсунути помешкання до необхідних розмірів, проте йому розповідали про одного громадянина, який не мав ніякого уявлення про п’ятий вимір, але зміг так розширити своє помешкання за допомогою хитрих обмінів, що й диву можна датися, щоправда, тепер він, можливо, і має якусь комірчину, але, запевнив Коров’єв, не у Москві, а значно далі. Після цих балачок Коров’єв-Фагот перейшов до справи. Він запитав Маргариту, чи здогадалася вона, хто їхній хазяїн. Маргарита ствердно кивнула головою.
Далі Фагот повідомив, що щороку мессір дає весняний бал місяця у повні, і для цього балу йому потрібна господиня. Оскільки меєсір не має дружини, повелося, що господинею балу повинна бути жінка на ім’я Маргарита, це по-перше, а по-друге, вона повинна походити з країни, у якій відбувається бал. У Москві, вів далі Коров’єв, знайшлася сто двадцять одна Маргарита, проте жодна з них не підійшла, але щаслива доля — і вони знайшли її. Чи не відмовиться Маргарита стати на одну ніч господинею балу?
Маргарита твердо відповіла, що вона не відмовиться. Коров’єв повів її темними залами до Воланда. Дорогою він радив Маргариті нікого й нічого не боятися, бо це не розумно. На балу вона побачить осіб, влада яких була у свій час дуже сильна, але все це ніщо у порівнянні з владою того, хто дає цей бал, до того ж Маргарита й сама королівської крові, й, напевне, одна французька королева, що жила у шістнадцятому столітті, була б дуже здивована, якби довідалась, що її прапраправнучку приведуть у Москві на бал до Воланда. Нарешті вони прийшли. Маргарита страшенно хвилювалася, аж зуби у неї цокотіли. Кімната була дуже невелика, Маргарита побачила широке ліжко з брудними простирадлами і подушкою, різний дубовий стіл, на якому стояли канделябр із сьома свічками і шахова дошка з надзвичайно майстерно зробленими фігурами., Серед присутніх Маргарита пізнала Азазелло, тепер одягнутого у фрак.
Її шанобливо привітала Гелла, гола відьма, та сама, що викликала таке обурення цнотливого буфетника Сокова. Сидів тут перед шаховою дошкою і величезний чорний котяра, який теж схопився, почав шаркати задньою лапою і впустив на підлогу шахового коня, за яким і поліз під ліжко. Але увага Маргарити була прикута до ліжка, на якому сидів той, кого недавно Іван Бездомний переконував, що диявола не існує. Цей неіснуючий сидів на ліжку і дивився на Маргариту дивними очима, праве було наче із золотою іскринкою на дні, яка й висвітлювала будь-яку душу до дна, ліве — пусте і чорне, як колодязь без дна, де тільки темрява і тіні. Гелла сиділа перед Воландом, що був у брудній і латаній сорочці, і натирала йому коліно якоюсь маззю. Нарешті він заговорив, усміхаючись, і привітав Маргариту, потім сказав коту, що шахова партія відміняється, бо прийшла гостя. Коров’єв, як суфлер, нашіптував Маргариті слова відповіді, щоб партію не переривали.
Маргарита все повторила, а від себе додала, що шахові журнали заплатили б чималі гроші, щоб мати змогу надрукувати саме цю партію. Слова Маргарити і її смілива невимушеність дуже сподобалися Воланду і всім присутнім. Кіт все не вилазив з-під ліжка, і Воланд гукнув його.
Але той почав дурня клеїти, мовляв, кінь кудись поскакав, що натомість тільки жаба. Коли ж нарешті виліз, то всі побачили, що він встиг позолотити собі вуса і причепити на шию галстук і дамський театральний бінокль.
Шахова партія продовжувалася, хоча було очевидно, що кіт програв, що грає він, блазнюючи, щоб розважити всіх. Нарешті кіт визнав свою поразку, і шахові фігури самі полізли у коробку. Воланд сказав, що вже час, і Гелла зникла. Маргарита запропонувала мессіру розтерти його хворе коліно. Коли вона доторкнулася до мазі, відчула, як та обпікає їй руки, але й вигляду не подала. На ліжку поруч із Воландом стояв великий глобус, який привернув увагу Маргарити.
Воланд сказав, що не любить, коли новини розповідають по радіо, прагне бачити все на власні очі. Він продемонстрував Маргариті, як на його глобусі можна побачити все, варто тільки наблизитися до нього.
І справді, Маргарита подивилась ближче на те місце, що вказував Воланд, і побачила, як змінився масштаб, як на очах розрослися дерева, потекла річка, збільшилась маленька хатинка. Раптом дах на хатині знесло від вибуху, а поруч із хатиною попадали люди — жінка і дитина. Воланд сказав, що дитина не встигла ще нагрішити, що робота Абадонни бездоганна.
Маргарита запитала, на чийому боці зараз Абадонна, але Воланд відповів, що він ніколи не буває на чиємусь боці й покликав демона смерті. Абадонна вийшов просто із стіни, він був у темних окулярах, які особливо вразили Маргариту.
Вона злякалася, але Воланд заспокоїв її, що Абадонна ніколи не знімає окулярів раніше призначеного людині строку, й потім вона ж у гостях у Воланда. Їй зараз немає чого боятися. Азазелло нагадав, що з Маргаритою прилетіли двоє чужих — молода красуня, яка благає, щоб її залишили відьмою, а з нею боров. Воланд наказав залишити Наташу біля Маргарити, а борова відправити на кухню. Маргарита злякалася, що його заріжуть, але Воланд заспокоїв її, що боров Микола Іванович посидить на кухні, не пускати ж його в такому вигляді до бальної зали. Наближалася північ. Глава 23 ВЕЛИКИЙ БАЛ У САТАНИ Північ наближалася, доводилося поспішати, Маргарита непевно пам’ятала, як купали її Гелла і Наташа спочатку у крові, потім у трояндовій олії, як одягали на неї діамантовий вінець, як Коров’єв повісив їй на шию зображення чорного пуделя на тяжкому ланцюгу, що завдавав їй чимало клопоту, як слухала останні поради почета Воланда: не пропустити нікого, кожного гостя наділити увагою, за це хазяйку балу чекає винагорода.
Кіт дав знак, і бал навалився на Маргариту звуками й запахами. Спочатку вона влетіла у залу, де був створений тропічний ліс, потім у другу, де грав оркестр, яким керував сам Іоганн Штраус, а музиканти його були у свій час не менш відомі. Маргарита вітала всіх. Потім вони вилетіли в залу, де шампанське било фонтанами і стікало у три басейна, а на естраді джаз грав ту саму пісню, під яку танцювали в ресторані, коли прийшла звістка про смерть Берліоза.
Нарешті Маргарита і її почет зупинилися на площадці вверху довгих сходів, тут Маргариті під ліву руку поставили аметистову колонку, а під праву ногу чорну подушечку з вишитим на ній золотом пуделем. За кілька секунд до півночі всі приготування до зустрічі гостей закінчили. Маргарита дивилася вниз на довгі сходи, але не бачила нікого, нарешті щось гримнуло внизу у великому каміні, і звідти вискочила шибениця, на якій бовтався чийсь прах. Прах зірвався з мотузки, впав на підлогу і обернувся чорнявим красенем у фраку.
Потім з каміну ж вилетіла напівзгнила труна, а з неї вивалився інший прах, який склався у голу вертляву жінку в чорних туфлях і з чорним пір’ям на голові. Красень підскочив до неї і галантно подав їй руку калачиком. Це були перші гості — пан Жак з дружиною: він прославився тим, що отруїв королівську коханку. Вони підійшли до Маргарита, пан Жак поцілував їй руку, його дружина — її коліно.
Решта гостей прибувала на бал так само через камін, хто на шибениці, хто у труні, хто чорт знає на чому, всі так само вітали Маргариту. Коров’єв і Бегемот кричали всім: «Королева у захваті!» Тут були самі злочинці, вбивці, розпусники: пані Тофана, що давала жінкам, яким набридли їхні чоловіки, отруту; молодий красень, який продав у повії дівчину, що покохала його; московська швачка, яка зробила в стіні дві маленькі дірочки, що піддивлятися за дамами, що переодягаються. Була ще одна гостя — Фріда, про яку Коров’єв розповів, що служила вона в кафе, якось хазяїн покликав її у комору, а через дев’ять місяців народила вона хлопчика, віднесла його у ліс, заткнула йому рота хусточкою і закопала. На суді вона говорила, що їй нічим було його годувати; вже багато років кладуть їй на столик ту хусточку — така її кара, і щоб вона не робила з тією хусточкою, кожного ранку вона знову знаходить її. Маргарита запитала, а де ж хазяїн кафе, на що Бегемот обурився: до чого тут хазяїн, не він же душив немовля в лісі. Маргарита схопила Бегемота за вухо і так його стисла, що той скрикнув, а королева балу шепнула, що якщо ще раз, сволота, влізеш у розмову. А от Фріду зустріла співчутливо, побажала їй напитися п’яною і все забути.
Гості текли потоком, Маргариту вже давно перестали розважати цікаві коментарі Коров’єва, вона втомилася, ліва рука і праве коліно боліли нещадно, і здавалося, кінця цьому не буде. Але нарешті вона помітила, що потік зменшився, а через кілька хвилин пройшли останні гості. Потім Маргарита опинилася у кімнаті з басейном і впала знесилена на підлогу. Її вдруге викупали у крові, і вона знову ожила.
Маргарита облетіла ще раз усі бальні зали, бачила, як грає справжній мавпячий оркестр на тій естраді, де грав король вальсів, як купаються в шампанському гості, як білі ведмеді танцюють і грають на гармоніках, було ще багато чого, але втомлена Маргарита вже мало що розуміла. Нарешті настав її останній вихід.
У великій залі вона піднялась на узвишшя і почула, як десь годинник пробив північ, яка, на її думку, вже давно минула. З останнім ударом годинника запала серед гостей мовчанка і вийшов Волаид.
Маргариту вразило, що він був одягнений у ту саму подерту і брудну сорочку, в якій зустрів її. Воланд став перед узвишшям, а Азазелло тримав перед ним на таці відрізану голову. У цей час почувся дзвоник, який буває з парадного входу. Воланд звернувся до відрізаної голови, назвавши її Михайлом Олександровичем, і сказав, що все справдилося: голову відрізала жінка, засідання не відбулось, він, Воланд, мешкає у берліозовій квартирі, факти — вперта штука, він тепер не може цього заперечувати. Очі голови відкрилися, і в них було страждання. Кожному буде по його вірі — є така теорія, сказав Воланд, то хай буде так.
Він підняв шпагу, і голова Берліоза незабаром стала черепом, з якого зробилася чаша. У цей час у залу увійшов новий гість, вигляд у якого був приголомшений. Але Воланд ласкаво звернувся до нього і назвав бароном Майгелем. Маргарита впізнала нового гостя, вона бачила його в театрах, у ресторанах, він служив у Комісії видовищ на посаді ознайомлювача іноземних гостей із славетностями Москви, але вона не могла зрозуміти, живий він чи мертвий на цьому балу.
Воланд сказав, що коли барон довідався про його візит у Москву, то запропонував свої послуги, тому Воланд запросив його до себе і хоче зробити послугу барону: вже декому стало добре відомо, що барон зрадник і шпигун, тому жити йому залишилося місяць. Послуга ж Воланда в тому, що він позбавить барона цього довгого очікування, якщо той мав необережність напроситися у гості з метою піддивитися і підслухати все, що можна. Барон зблід, перед ним виник Абадонна і на мить зняв свої окуляри, у цей же час щось грюкнуло в руках Азазелло, і барон впав, а з грудей його бризнула кров, Коров’єв підставив чашу під струмінь. Воланд випив із чаші і подав її Маргариті, хтось шепнув, що то вже не кров, бо там, де вона ллється, виростає виноградна лоза.
Не відкриваючи очей, Маргарита ковтнула, і солодка напруга пробігла по її жилах. Їй здалося, що десь проспівали півні. Гості перетворилися на прах, вся бальна зала зникла, а залишилась звичайна вітальня вдови ювеліра у квартирі № 50, смужка світла пробивалася зі спальні, в яку Маргарита і увійшла. Глава 24 ВИЛУЧЕННЯ МАЙСТРА У спальні Воланда все було так само, як і до балу, тільки Гелла не розтирала йому ногу, а накривала вечерю. Маргарита, хитаючись, підійшла до столу, біля якого сиділи Коров’єв, Азазелло і кіт, і сперлась на нього.
Воланд велів їй сісти поруч з ним на ліжко. Він запитав Маргариту, чи дуже вона вимучилася, й та ледь чутно відповіла, що ні.
Кіт налив їй чарочку, Маргарита сказала, що вона не п’є горілки, кіт обурився й сказав, що він ніколи б не запропонував жінці горілки, у чарочку він налив чистісінького спирту! Маргарита посміхнулася й відмовилась, але Воланд велів їй пити. Після спирту їй стало краще, вона відчула, як зголодніла, і з насолодою поїла. Кіт, як завжди, клеїв дурня, розважаючи всіх. Маргарита запитала в Азазелло, чи він вистрілив у барона Майгеля, і, напевне, він добре стріляє. Коров’єв сказав, що Азазелло може влучити не тільки в серце, але й у кожну його частинку на вибір. Азазелло продемонстрував свої здібності, влучивши у намічене Маргаритою очко на сімці пік, коли сама карта була схована під подушкою.
Кіт, знову блазнюючи, взявся повторити цей фокус, але тільки прострелив Геллі руку, через що вона вчепилася в котячу шкуру і покотилася з ним по підлозі. Їх розняли, Коров’єв подув на рану Гелли, і вона вмить зажила.
Весела вечеря продовжувалася. Але Маргариті здалося, що вже дуже пізно, і, хоч як їй не хотілося, вона встала й сказала, що вже пізно, і їй час йти. Ніхто не затримував її більше, ніхто не пропонував їй винагороди за те, що вона була королевою балу сатани. Раптом вона відчула, що гола, і тільки тепер їй стало незручно від цього.
Воланд мовчки взяв свій старий засалений халат, а Коров’єв накинув Маргариті його на плечі. Вона подякувала і попрощалася, а сама подумала, що їй тільки б вибратися звідси, а там вона вийде на річку і втопиться. В останню мить Воланд владно велів їй сісти і сказав, що її перевіряли, що саме так і треба поводитися: ніколи нічого не просити, а особливо у тих, хто сильніший, самі, мовляв, прийдуть і дадуть все, що треба.
Воланд запитав Маргариту, чого ж вона хоче, у скільки оцінює своє коліно, яке цілували вбивці і шибеники. Маргарита вже хотіла вимовити давно заготовані слова, як раптом щось пригадала і сказала зовсім не те, чого хотіла, заради чого вирішила піти на цей бал. Вона попросила, щоб Фріді більше не давали хусточки. Всі, здавалося, були розчаровані її проханням, а Воланд сказав дивні слова, що, напевно, треба запхати ганчірки у всі щілини. Кіт підтримав його. Маргарита не розуміла, про що вони говорять, і Воланд пояснив: милосердя іноді з’являється там, де його ніхто не очікує, воно пролазить у найвузенькі шпаринки. Він запитав Маргариту, що ж це виходить: вона людина виняткової доброти, високоморальна?
Маргарита змушена була визнати, що вона просто легковажна людина, мала необережність дати надію Фріді, й та сподівається на її допомогу, а якщо вона, Маргарита, її обмане, то не матиме спокою усе життя. Потім запитала, чи виконає Воланд її прохання, але той твердо відповів, що ні, але це може зробити й сама королева балу. Маргарита гукнула Фріду і сказала, що тій не будуть більше давати хусточки. Потім Маргарита вдруге почала прощатися з Воландом, але той, звертаючись до кота, сказав, що у святкову ніч не варто наживатися на вчинках непрактичної людини, і дозволив Маргариті висловити ще одне побажання. На цей раз Маргарита не роздумуючи сказала, що хоче, щоб їй у цю ж мить повернули її коханця, майстра. У кімнату ввірвалися вітер і місячне сяйво, в якому і постав майстер у своєму лікарняному одязі. Маргарита відразу пізнала його і кинулася до нього.
Майстер сказав, щоб вона не мучила його, бо він хворий і у нього вже, здається, почалися галюцинації. Воланд подивився на майстра й зауважив, що тому добряче-таки завдали чосу, й велів Коров’єву дати йому випити. Тільки після другого стакану коров’євських «ліків» майстер міг говорити і розуміти, що відбувається. Воланд запитав, чи розуміє майстер, хто перед ним, і той відповів ствердно, й додав, що в клініці мав розмову з Іваном Бездомним, хоча дійсно було б спокійніше вважати Воланда галюцинацією. Кіт втрутився у розмову, сів у сяйві місячного променя і сказав, що він більше схожий на галюцинацію. Його попросили помовчати, він не образився, а сказав, що тоді буде мовчазною галюцинацією. Довідавшись, що майстер написав роман, Воланд виказав велике здивування, що твір цей про Понтія Пілата, і попросив дати йому роман.
Майстер сказав, що не може цього зробити, бо спалив рукопис. «Рукописи не горять»,— зауважив Воланд, і вмить Бегемот скочив зі стільця, і все побачили, що він сидів на рукописах. Кіт подав екземпляр Воланду, той мить потримав його у руках і відклав у бік, потім задумливо подивився на майстра. А майстру невідомо від чого стало тоскно, він дивився на місяць у повні, шепотів, звертаючись до богів, щоб дали спокій.
Волаид постукав довгим пальцем по рукопису й сказав, що йому тепер все ясно, він запитав Маргариту, що ж їм потрібно. Маргарита тихенько порадилася з майстром і попросила повернути їх у підвальні кімнати, щоб все було, як раніше. Майстер засміявся і сказав, щоб Воланд не слухав бідної жінки, що не буває так, як раніше, що тепер у його кімнаті живе інший чоловік. Воланд велів Азазелло спробувати повернути так, як було. У ту ж мить зі стелі впав переляканий громадянин в одній білизні, але чомусь у кашкеті і з чемоданом у руках. Азазелло грізно запитав, чи це він, Алоізій Могарич, прочитавши статтю Латунського, повідомив про те, що майстер переховує нелегальну літературу, тому що сам Алоїзій хотів переїхати у його кімнати на Арбаті.
У кімнаті почулося шипіння, і Маргарита вчепилася в обличчя Могарича. Майстер кричав у відчаї, щоб Маргарита не ганьбила себе, але кіт кричав ще голосніше, що це не ганьба. Коров’єв насилу відтягнув Маргариту від Алоїзія, той з переляку почав верзти казна-що: про ремонт, про ванну, про купорос. Азазелло схвально сказав Могаричу, що ванна — це добре, майстру треба приймати ванни, а потім крикнув — «геть», і Алоїзій Могарич вилетів у вікно. Коров’єв віддав майстру його документи, знищив історію хвороби, щоб майстра не хватилися («нема документу, нема й людини»), подув на сторінку домової книги, де був прописаний Алоїзій, і запис цей зник. Кіт тим часом пакував рукопис.
Незабаром все було готово, Маргарита і майстер почали прощатися. Але Воланд запитав ще, куди дівати її почет — Наташу і Миколу, Івановича. Перша благала залишити її відьмою, це прохання задовольнили, другий, навпаки, просив відпустити його, ще й вимагав документ, який би виправдав би його перед міліцією і дружиною. Гола Гелла сіла за друкарську машинку, а кіт Бегемот продиктував їй документ, в якому підтверджувалось, що Микола Іванович провів піч на балу у сатани, на який був залучений як транспортний засіб, у дужках кіт додав — боров, дістав печатку з надписом «сплачено», розмашисто підписався «Бегемот» й сказав, що число ставити не можна, бо документ буде недійсним. Після цього Микола Іванович зник так само, як і Алоїзій,— у вікно. На його місті з’явився Варенуха і благав відпустити його, бо він не може бути вампіром. Азазелло сказав, що не треба брехати по телефону, але відпустили й Варенуху.
Потім Воланд наказав залишити його лише з майстром і Маргариток). Він запитав, як же вони будуть жити далі, що робитимуть, але майстер не знав: роман йому ненависний, бо він стільки через нього перестраждав, писати про нове життя він не може, бо знову не надрукують, а те, що надрукують, писати тоскно, він сподівався, що Маргарита візьметься за розум і піде від нього, але тепер Воланд виказав сумнів і повідомив, що роман майстра принесе йому ще сюрпризи, але нічого страшного вже не буде.
Воланд витягнув з-під подушки золоту підкову з діамантами і подарував на пам’ять Маргариті. На ній не було нічого, крім чорного плаща, де й кишені не було, тому вона завернула підкову у серветку. Воланд побажав їм щастя, а на їхнє «прощайте» відповів «до побачення». За вікном ще тривала північ — святкову піч приємно затримати. У коридорі Маргариту з майстром чекав воландів почет. Коров’єв провів їх до дверей квартири і зник, решта пішла проводжати на вулицю.
Коли спускалися, щось грюкнуло на сходах, але на це не звернули уваги. Всі три чоловіка, що слідкували за квартирою, коли Маргарита і Азазелло йшли на бал, тепер міцно спали на своїх вартових місцях. Коли вже зібралися сідати в машину, якою керував знайомий Маргариті грак, вона побачила, що загубила підкову, подаровану їй Воландом. Азазелло велів почекати його і повернувся у під’їзд, сказавши, що треба розібратися, у чому тут справа. А справа була така: у квартирі, що розташована під квартирою покійного Берліоза, проживала та сама Аннушка, яка розлила на його нещастя олію; хто вона була і чим займалася, невідомо, але щодня її бачили в різних куточках Москви то з сумкою, то з бідоном, і скрізь, де вона тільки з’являлася, виникав скандал, за що і прозвали її «Чума». У той день, коли майстер явився перед Воландом, Аннушка прокинулась дуже рано і, вже намірившись йти кудись, зупинилась на площадці, бо побачила чоловіка в одній білизні і з чемоданом у руках, що вилетів у вікно.
Аннушка була допитлива й вирішила подивитися, що буде далі, тому й побачила і Миколу Івановича, і Варенуху, що вилітали у вікно, а потім, як спускалися сходами Маргарита і майстер та всі, хто їх проводжав. Гола Гелла, кіт, Азазелло справили на Аннушку велике враження, але вона почула, як щось впало на сходи, і як тільки компанія вийшла на вулицю, кинулася на них і намацала у пітьмі загорнуту у серветку підкову. Вона розгорнула серветку, але радість, що її охопила, була передчасна, бо Азазелло вже стояв перед нею і вимагав віддати і підковку, і серветку. Аннушка вдала, що вона нічого не знає, але Азазелло так взяв її за горло, що вона швидко пригадала яку-таку підковку-серветочку він хоче. Вона запевняла його, що просто прибрала їх, щоб повернути власнику. Азазелло відпустив її і навіть дав грошей.
Аннушка, перелякана, присідала і говорила «мерсі», але його вже не було. Азазелло повернув Маргариті подарунок Воланда, і грак викотив машину за ворота.
Через годину майстер тихо спав у своїй колишній кімнаті, а Маргарита плакала від пережитого нею потрясіння. Рукопис роману лежав перед нею, їй здалося на мить, що все це чари, що зараз роман зникне, вона прокинеться в особняку і піде топитися, але це була остання страшна думка, відголос пережитих нею страждань. Маргарита розгорнула роман. Глава 25 ЯК ПРОКУРАТОР НАМАГАВСЯ ВРЯТУВАТИ ІУДУ ІЗ КІРІАФА Пітьма, що прийшла із Середземного моря, накрила ненависне прокуратору місто Єршалаїм, бо дивну хмару принесло на кінець дня, чотирнадцятого дня весняного місяця нісана.
У цій пітьмі гинуло все: Лиса Гора, храм Єршалаїма, палац Ірода Великого, безокі золоті статуї богів, що простягали до неба свої руки. Хмара спочатку віддавала тільки своє світло, лише інколи пітьму розривав вогонь, але тяжкі удари грому знову заганяли все у пітьму. Потім хлинув дощ, і тоді гроза перетворилися на ураган. На тому самому місці, де ополудні говорили прокуратор і первосвященик, блискавкою зламало кипарис. У цей час під колонами знаходився тільки один чоловік і це був прокуратор. Він лежав на ложі біля низенького столу з винами і їжею, у ніг прокуратора розлилася червона, наче кров’яна, калюжа і валялися черепки: прокуратор розсердився на служку і розбив глечик з вином.
Тепер він лежав у грозовій напівпітьмі і пив вино довгими ковтками. Іноді прокуратор дивився в сад, наче чекаючи когось.
Нарешті гроза почала затихати, навкруги стало світліше. Прокуратор почув, як ала повертається з Лисої Гори, а через деякий час на балкон до нього увійшов гість. Це був той самий чоловік, з яким прокуратор говорив перед виголошенням вироку в темній кімнаті і який сидів у капюшоні під час страти.
Гість був мокрий як хлющ, і прокуратор попросив його переодягнутися’. Через деякий час він вийшов на балкон у сухій одежі, і прокуратор запропонував йому питво і їжу, а лише потім почав розмову. Обличчя гостя було добродушне і приємне, лише інколи вираз його мінявся: він зупиняв погляд на співрозмовнику, очі ставали пронизливі і все обличчя змінювалося, але вже через мить воно знову набувало приємного, спокійного виразу.
Майстер І Маргарита Дуже Скорочено По Главам
Це був Афраній, завідуючий таємною службою при прокураторі Іудеї.